Активні контакти як і з «Заходом», так і зі «Сходом» руські князі мали від самого початку утворення держави. Відносини з країнами Західної Європи складалися переважно у мирній площині, тоді як зі Великим степом (печеніги, половці) весь час спостерігалась конфронтація, в якій, однак, Русь зберігала свої кордони, цілісність, а то й переходила у наступ.
Однак, у першій половині XIII ст. через монгольську навалу міжнародна ситуація довкола феодально роздробленої Русідокорінним чином змінилася. Підтримувати принцип рівноваги у зовнішній політиці ставало дедалі складніше.
Перед необхідністю вирішення цього складного завдання опиняється Данило Романович Галицький, правитель Галицько-Волинського князівства.
Зі своїми потенційними союзниками і супротивниками Данило познайомився у молодому віці, ще на етапі боротьби за батьківську спадщину, здобувши таким чином безцінний досвід і знання, що дозволило діяти виважено у майбутньому. Ще з дитинства Данило проживав при дворах угорського короля Андраша ІІ та польського короля Лешка І Білого, тоді як 1220–1230 ті рр. відзначилися постійними сутичками з польськими і угорськими претендентами на владу в Галичині. Наприклад у 1231 р. князь Данило з братом своїм Васильком зустрівся з угорським королевичем Андрієм, який княжив на той час у Галичі, біля Торчевська і здобув значну перемогу. З новими володарями Степу монголами Данило зустрівся у битві на р. Калка 1223 р. Літопис повідомляє про відвагу молодого Романовича наступне: «… Данило був поранений у руку, але він не чув рани, що були на тілі його, бо був молодий і буйний (нестримний); і хоча було йому тоді 18 років, але він був сильний у бою. Винищував він татар мужньо…»[1].
Тож, з західними сусідами Данило мав досвід союзницький, навіть більше: він дорослішав під їхнім впливом, військові ж сутички з близькими сусідами і навіть родичами були звичним явищем в умовах роздробленості. Тоді як східні загарбники-монголи «нечувані безбожні моавитяни»[2] виступали як цілковитий і невідомий ворог.
Після відновлення єдності Галицько-Волинського князівства в 1238 р. Данило Романович був вимушений відразу давати відсіч наступу ворогів з заходу. В тому ж 1238 р. князь здобув перемогу над новим ворогом – німецькими лицарями-хрестоносцями під Дорогочином, що зупинила наступ католицтва і є не менш важливою, ніж Грюнвальдська чи битва на Чудському озері.
Однак монгольська навала кардинально змінила зазначений статус-кво. Після навали орд хана Батия в 1237–1241 рр. Русь опинилась у фактичній залежності від монголів, була спустошена. Тепер лише отримавши ярлик від хана можна було залишитися князем у своїй землі. Але не зважаючи на ризик втрати князівства, Данило 5 років не їхав на поклон до Батия.
Ослабленням князівства після навали скористалися давні суперники та західні сусіди. Племінник князя Данила Ростислав Михайлович, зять угорського короля Бели IV звернувся до тестя з проханням, «щоб той послав йому воїв на Данила». Також до Ростислава доєдналися воїни вдови польського князя Лестька Громислави та частина галицьких бояр. Вирішальна битва між Ростиславом з угорсько-польським військом та князями Данилом та Васильком відбулася 17 серпня 1245 р. під м. Ярослав і завершилась цілковитою перемогою останніх.
Наступного року після перемоги під Ярославом, де брати відстояли право княжити в землі Галицькій, прийшла загроза зі «Сходу»: хан прислав свого посла до Данила з вимогою віддати Галич. «І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: «Не дам я півотчини своєї, а їду до Батия сам», – повідомляє літописець. Загалом Данило перебував у хана 25 днів і повернувся живим і «поручена була земля його йому».
Дослідники одностайні у тому, що поїздка у Сарай за ярликом була вимушеною і мала на меті приспати пильність хана та продовжити готуватись до боротьби з ним. Однак, крім цього, мир с Батиєм сприяв відновленню авторитету князя серед західних сусідів, які боялися монголів. Зокрема тепер угорський король Бела IVcам пропонував Данилові віддати свою дочку за його сина, хоча до цього відмовлявся. Літописець повідомляє про це наступним чином: «… У той же рік прислав король угорський [Бела] вісника, кажучи [Данилові]: «Візьми дочку мою за сина свойого Льва», — боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах [і] побідою подолав Ростислава [Михайловича] і угрів його».
У цей період Данило Галицький активно взаємодіяв з західними сусідами як військово, так і мирно, а пізніше навіть втрутився у боротьбу за австрійську корону, щоб підтримати права свого сина Романа, одруженого на сестрі австрійського герцога Фрідріха ІІ Бабенберга Гертруді.
Але основною метою діяльності Данила Романовича після повернення від хана було позбавитися залежності від Орди. З цією метою князь посилював свій військовий потенціал, домовлявся про спільні дії з іншими руськими князями, а також почав вести переговори з папою Римським Інокентієм IV (контакти зі святим престолом встановив ще його батько Роман Мстиславич) щодо організації хрестового походу проти монголів. Папа обіцяв надати допомогу, але спершу передав Данилові королівську корону, щоб закріпити вплив Риму на Галицько-Волинське князівства. Треба підкреслити, що Данило не хотів приймати корону кажучи: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?». Але потімпогодився через вмовляння своєї матері Анни, князів польських та деяких бояр, які обіцялися виступити проти монголів. Тож, очевидно, що союз з католицьким «Заходом» був для Данила засобом для досягнення мети, а не стратегічним пріоритетом.
Пізніше, не отримавши допомоги від папи, король Данило Галицький самотужки воював з монголами, в 1256–1257 рр. здобувши ряд значних перемог над монгольським темником Куремсою, однак в 1258 р. був переможений Бурундаем, змушений зруйнувати фортифікаційні укріплення і відмовитися від боротьби. Залежність Галицько-Волинського князівства від Орди зберігалася і за нащадками князя допоки не припинило своє існування у XIVст.
Однак зовнішньополітична діяльність Данила Галицького має неабияке значення. Вміло балансуючи між західними і східними сусідами він зумів у надзвичайно складних умовах зберегти рівноправність у відносинах з західними королівствами, продовжуючи класичні традиції зовнішньої політика Русі доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
