Виховання школяра не розпочинається з нульового циклу, дитина приходить до школи вже з певними потребами, мотивами, ціннісними установками, – тобто вчитель має справу з конкретною особистістю, яка володіє достатньо сформованими індивідуально-психологічними особливостями. Цим пояснюється та обставина, що виховні заходи, які з успіхом застосовуються до одного школяра, не можуть дати бажаного ефекту, коли їх застосовують до іншого.
А тому педагогу необхідно знати особистість кожного учня і, щонайперше, – новоутворення, властиві його вікові, з метою наступного аналізу фактичних досягнень дитини. Але цього недостатньо: важливо ознайомитися із сім’єю школяра та взаєминами в ній.
Не треба забувати, що для першокласника вчитель – взірець. Нерідко дитина, котра любить і поважає батьків, віддає перевагу авторитету педагога, а батьки відступають на другий план. «Учителька сказала», – так часто аргументують свої думки школярі. Але чому ж тоді авторитет учителя з часом втрачається? А може його і не було? З’ясовуючи причини, ми плутаємо поняття «авторитет» і «установка». Авторитет потрібно завоювати наполегливою працею. Батьки ж, готуючи дітей до школи, виробляють у них швидше не авторитет, а установку на вчителя. І якщо установка підкріплюється його професіоналізмом, то неминуче переросте в авторитет. А якщо ні? Відповідь напрошується сама собою.
Всякий крок у розвитку школяра змінює вплив середовища на нього. З іншого боку, зміна середовища також впливає на розвиток дитини. У молодшому шкільному віці таким середовищем є школа. В учня з’являються нові переживання, які є прямим результатом її впливу. Відбувається перебудова потреб, мотивів, переоцінка цінностей – наступає критичний період, який ще називають «кризою 7 років».
Дошкільнята повністю не можуть збагнути власних переживань. У семирічному віці виникають такі їх структури, коли вони починають розуміти, що означає «я радію», «я сердитий» та інше. Тобто виникає осмислена орієнтація у власних почуттях. Якщо дитина трирічного віку відкриває для себе поняття стосунків з людьми, то семирічна – з’ясовує фактичний стан власних почуттів. Її переживання набувають чіткого змісту, вони узагальнюються, формується логіка почуттів.
Криза є перш за все моментом перелому, який виражається в тому, що від одного способу переживання дитина переходить до іншого. Іноді «криза 7 років» запізнюється та наступає у 8 – 9 років. Характерні зовнішні прояви кризи – негативізм і впертість. Причому варто розрізняти негативізм та непослух, впертість та наполегливість. Л. С. Виготський у своїй праці (Вопросы детской (возрастной) психологии. – М., 1984) подає таке формулювання:
Негативізм – це невиконання вимог старших, вчинки за власним переконанням, не рахуючись з думками та побажаннями дорослих, тобто це реакція не на зміст дії, а на саму пропозицію. Впертість – це така реакція дитини, коли вона наполягає на чомусь не тому, що їй хочеться, а тому, що вона цього вимагає.
І негативізм, і впертість – невід’ємна характеристика кризового періоду. Тобто вони швидкоминучі. Але на практиці ми маємо часто іншу картину, коли дані ознаки кризового періоду можуть стати стійкими рисами характеру. Чому? Тому що, працюючи з дітьми, не завжди враховуються закономірності їхнього розвитку.
Рецидиви впертості та негативізму відбуватимуться щоразу, доки дитина почуватиметься обмеженою в правах, коли її самооцінка ставиться під загрозу (а самооцінка в молодшому шкільному віці є новоутворенням), коли пригнічуватиметься її активність та потяг до самостійності, – врешті-решт вони стають своєрідною формою протесту, вираженням невдоволення грубими діями дорослих. Можливий і зворотний ефект, коли дитина стає байдужою, пасивною. Отож треба бути обережними, бо ми ризикуємо зламати особистість.
Чи не найбільшої шкоди в цей період завдають безліч заборон, коли малюк постійно чує «не роби цього», «не можна». А що ж тоді дозволяється? Особливо в перші шкільні дні, адже довкола все незнайоме й таке цікаве. Важливо навчити дитину розбиратися, що погано, а що добре, не вводити заборон там, де без них можна обійтися; заборони мають бути постійними та дійсно необхідними у тій чи іншій ситуації. Щось не дозволяючи, іноді доцільно запропонувати заміну (наприклад, на можна бігати, голосно розмовляти, коли батько відпочиває, але можна малювати, ліпити, читати).
Нерідко причиною негативізму та впертості є надмірний контроль з боку дорослих. Звичайно, контроль необхідний, але деякі батьки перетворюють його в сувору регламентацію практично всіх дій дитини. Вона стає таким собі «олов’яним солдатиком». Це сковує самостійність, ініціативність. Малюк змушений робити те, що йому наказують, а це суперечить природній тенденції до активності, самоствердження, незалежності від дорослих. Тому варто розширювати рамки дозволеного; завжди виконувати свої обіцянки; домагатися, аби дитина сама зробила те, що від неї вимагають, та краще, звичайно, це здійснювати у грі. Адже ігрова діяльність для молодшого школяра – важливий фактор розвитку. А допомагаючи учневі час від часу, варто нагадувати, що він уже не маленький.
