Загальною рисою життя в СРСР 1920-30 років є його політизація. Держава намагалася всіляко контролювати не лише робочий час своїх громадян, а й дозвілля та сферу побуту.
На момент приходу більшовиків існувала традиційна патріархальна культура, що значною мірою базувалась на релігійних традиціях. Якщо в містах, під впливом урбанізації вже в роки Російської імперії сформувалась власна, міська культура, то життя селянина проходило в калейдоскопі релігійних обрядів, що визначали весь його побут.
Складовою офіційної політики Комуністичної партії 1920-30 років була так звана «культурна революція», яка серед іншого передбачала формування «нової радянської людини». Ця людина повинна була самовіддано працювати, займатися спортом, мати освіту, а головне – проявляти лояльність до існуючого режиму і не забороняти втручатися йому в усі сфери свого життя.
Здавна, в традиційній культурі, саме весілля визначалось як головна подія в житті людини. Церковний шлюб був нормою того часу. Проте народна культура збагатила весільний обряд та наділила його магічним змістом. Все це було чужим для більшовиків. Їх погляди на шлюб та сім’ю ще на початку 1920-х років були достатньо радикальними. Чого тільки варта «теорія склянки води», авторство якої приписують революціонерці Олександрі Коллонтай. Теорія зводила стосунки до звичайних інстинктів, заперечуючи почуття кохання як «буржуазний пережиток». Це потягло за собою формування комун, в яких спільною передбачалася не лише праця, а й побут до найменших дрібниць. Частина молоді підтримала цю ідею з ентузіазмом. Хоча дуже швидко таке усуспільнення всього проявило себе не з кращого боку – поширення венеричних хвороб, часті конфлікти на базі ревнощів, що заважали роботі (адже не всі були готові до по-справжньому вільних стосунків), тощо.
1926 р. прийнятий «Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР», в якому політика партії змінилась в бік моногамного зареєстрованого шлюбу. Проте в 1920-30-х роках такий шлюб мав свою специфіку. В першу чергу він не повинен бути церковним. Ще напередодні церва була оголошена «опіумом для народу», і більшовики розгорнули потужну антирелігійну політику, що включала як руйнування храмів, так і активну антирелігійну пропаганду. З середини 1920-років вінчання втрачало свою юридичну силу. Але більшовики прагнули побороти не лише побороти церковну складову шлюбу, а і його корені в традиційній культурі. Саме так виник феномен «червоного весілля».
Ритуал «червоного весілля» мав досить чітку структуру та включав доповіді місцевих керівників комуністичної партії, про важливу місію нової радянської обрядовості. Вимог до зовнішнього вигляду наречених не було, але частіше старались одягти святковий одяг міського типу. Замість терміну «наречені» вживали «товариш»/«товариші». Вони урочисто клялися бути разом, та виховувати майбутніх дітей гідними громадянами СРСР, після чого ставили підписи на акті реєстрації шлюбу. Каблучки в СРСР 1920-30-х роках могли собі дозволити одиниці, і то більше в міському, заможнішому середовищі. Після урочистої церемонії молодятам вручали подарунки, серед яких могли бути в тому числі і книги з теорії марксизму. Весільний бенкет як правило не влаштовували, обмежившись чаюванням.
Звісно не можна сказати, що «червоне весілля» відразу набуло популярності і впроваджувалось в життя. Сільська культура нерідко після урочистої частини «червоного весілля» заохочувала до одягання народного строю, випікання короваю і навіть вінчання. Міська ж, особливо в середовищі НЕПманів (індивідуальних підприємців, діяльність яких формально дозволялась до початку 1930-х років), тяжіла до західного весільного обряду, для якого спеціально замовляли весільне вбрання та запрошували гостей на бенкет.
Фактично, святкування весілля часто залежало не тільки від політичного дискурсу та прагнень влади, а також від благополуччя конкретних людей та їх статусу в суспільству.
Таким чином ми можемо говорити про спробу влади в 1920-30-х роках докорінно змінити побут громадян та їх сприйняття такого, здавалося б сімейного свята, як весілля.
