Кличний відмінок зустрічаємо кругом: у побуті, у художній літературі, вивчаємо у школі. Ніби все вивчено, усе знаємо. Чи справді? А наступні факти відомі?
Кличний відмінок був ще в мовах Давнього Риму та Давньої Греції. У праіндоєвропейській також. Лаврентій Зизаній та Мелетій Смотрицький аналізували його у своїх граматиках. Нині Кл.в. існує більш, ніж у 15 мовах Євразії.
В українській мові кличний відмінок то існував, то ні – щоб не вирізнялася наша калинова від російської. Тому й викидали з підручників як ознаку національної самобутності або вживали номінатив “клична форма”.Дозволяли застосовувати замість нього форму називного відмінка. І лише 1990 року Український правопис визнав кличний відмінок повноцінною відмінковою формою.
Хоча у найдавніших книгах форма звертань (тобто Кл.в.), зауважу, існувала: “Отче наш”, “Господи” та ін. А яка колоритність – лише прочитаймо Т.Шевченка, П. Тичину, М.Рильського, В.Стуса. Усе оживає: і природа, і народ. Ці риторичні звертання мають давню традицію ще від усної народної творчості.
Синонімічними одиницями є вертальний відмінок чи вокатив (лат. casus vocativus, від voco — “кличу”, “зову”).
Кличний відмінок як граматична категорія іменника має типове значення, а саме: звертання до адресата повідомлення (“Народе мій”,“Україно моя”, брате, матусю, мамо, матусенько, мати). Однак система не легка.
Варіантів звертання багато – за прізвищем, іменем, іменем по батькові, званням, за назвою посади на зразок: жінко, чоловіче, свате, свахо, дідусю, хлопче, дитино, учителю й под. Можна використовуючи водночас і слова українського етикету.
Як же нам запам’ятати ці ніби прості, але неординарні закінчення? Варіантів безліч: завчити, більше практикуватися, переглядати відеоуроки. Згодна. Та я ще й за логічне міркування – від простого та відомого до складного.
Отож, уперед. Знаєш відміни іменників (їх аналізувати зараз не будемо – ми їх знаємо) та групи – знатимеш і граматичну норму кличного відмінка у звертаннях.
Міркуємо так (зауважу, в однині)
1. Відмін чотири. Зразу запам’ятовуємо і відкидаємо іменники двох відмін, бо у них наступна особливість:
ІІІ відміна – закінчення -е: радосте, ноче
ІV відміна – форма Н.в.: плем’я, маля
2. І відміна – закінчення лише -о, -е, -є, -ю (запам’ятовуємо).
Далі деталізуємо:
тверда група – о: мамо, Миколо, неробо;
м’яка група – е: доле, Ілле, тетере;
– є: Надіє, мріє (на -ія);
– ю: Олю, матусю, бабусю, доню (короткі імена та
пестливі форми)
мішана група – е: площе, вельможе, листоноше
3. ІІ відміна – закінчення лише -у, -ю, -е, (запам’ятовуємо).
Далі деталізуємо:
1) тату, сину (безсуфіксальні іменники) + братику, хлопчику (із суфіксами -ик, -ок, -ук, -к);
2) герцогу, Джеку (власні та загальні назви на г,к,х);
– е: брате, Чернігове(решта) + ректоре, радисте, директоре, авторе (на -ист, -ор, -тор, -ер);
м’яка група – е: хлопче (на -ець, у яких відбувається чергування з ч);
– ю: краю, Віталію, учителю, бійцю;
мішана група – е: ноже, школяре, каменяре (на ж, ш, дж, р);
– у: дощу, читачу ( на шиплячий, крім ж).
У мовознавчій літературі (за Новим правописом) зустрічаються дві форми кличного відмінка – Олегу й Олеже. А от Ігор – лише Ігорю (м’яка група).
Пам’ятаймо: звертання, яке стоїть у кличному відмінку, не є членом речення. Однак є певна особливість, збережена у фольклорі. Форма кличного відмінка вживається замість називного у функції підмета: “Ой, плаче, плаче молодий козаче”. Лише в усній народній творчості. У ХХІ столітті наша мова державна і самобутня. Тому висновок очевидний.
