Лілія Карабан

Я добре знаю, як це — жити серед поляків, але відчувати себе осторонь. Коли боїшся проявитися цією мовою, бо усвідомлюєш: так, як українською, уже не скажеш. Не знаєш, як почати розмову, як знайти спільну мову, як "нав’язати джужбу" з місцевими, коли навколо трапляються одні українці. Проте ключ до всього - це мова. Адже саме в ній заховані емоції, культурні коди, спільні точки дотику. І мова — це не про "вивчити й здати". Це про прожити й відчути. Саме це я намагаюсь дати своїм студентам на уроках: розуміння ментальності поляків, того, як вони мислять, і головне — як природньо проявляти себе польською, не боячись, що скажете щось не так.

Тож, якщо ви хочете:

— позбутись синдрому "все розумію, а сказати не можу",
— перестати боятись говорити, навіть із помилками,
— підготуватись до вступу в польський виш і не зрозуміти, з чого почати,
— інтегруватись у польське суспільство й нарешті відчути себе своїм —
тоді вам точно до мене.