Джерельна база. Є дуже обмеженою. Збереглося дуже мало пам’яток. У 1860 р. француз Жорж Ренан розкопав міста Арвад, Бібл, Тір і Сідон. Християнський світ ставився із осудом до розкопок на «святій землі». На території Палестини розкопки розпочалися вже у ХХ ст.
Писемних джерел збереглося ще менше ніж археологічних. Особливе місце належить Старому Заповіту, історизм багатьох сюжетів вже не викликає сумнівів. Тут міститься інформація про господарський уклад та суспільні відносини східносередземноморських народів, їхню політичну історію. В старозавітній традиції міф переплітається із правдою і досить аполегетично висвітлена історія єврейського суспільства.
Природні умови. Східне середземномор’я розташовується північніше Єгипту і південніше Малої Азії. Сирія в давнину займали лише західні області сучасної країни, Фінікія лежала в кордонах сучасного Лівану, а Палестина – Ізраїль та Йорданії. Дуже різний клімат: і пустелі, засніжені вершини, лісові масиви. Великих річок не було але через регіон проходили караванні шляхи. Частими були землетруси і цунамі.
Клімат загалом сприяв господарській діяльності людини. Сусідам регіон видавався казково багатою країною по якій тече мед і молоко. Фінікія була приморською країною. Основні природні багатства – кедрові ліси (давали будівельний матеріал). Сирія не була морською країною але мала вихід до моря. Через Палестину протікала річна Йордан. Тут знаходилося Мертве море – неглибоке озеро із солоною водою.
Ментальність населення. Території регіону в давнину заселяли семіти. На східносередземноморському узбережжі поселилися західносемітські племена, які спочатку називали себе за назвами великих міст – сідонцями, біблцями, арвадцями тощо. Потім вони взяли собі назву ханаанейці.
У 18–16 ст. до н.е. тому Палестину населяли племена гіксосів, які потім кочували до Єгипту. Стародавні євреї заселили регіон у другій половині ІІ тис. до н.е. Не зовсім відомо звідки прийшли їх предки (або з Месопотамії або з Аравії). Євреї практикували змішані шлюби з сусідніми племенами.
У 12 ст. до н.е. на південь від Фінікії поселилися морські народи – філістимляни, яких євреї називали палестинцями. Неоднорідний склад населення регіону і уповільнений соціально-економічний розвиток перешкоджав створенню міцних держав.
Ключовою фігурою серед населення був торговець-семіт (завжди був готовий перевернути все на свою користь). Фінікійців греки зображували похмурими, а стародавніх євреїв такими, що постійними сперечалися зі своїми сусідами. Вважали себе винятковими серед ворогів-сусідів. У євреїв досить міцними були родоплемінні традиції. Дотримувалися строгої моралі. Жінки покривали своє тіло від готови до п’ят, а при посторонніх чоловіках закривали також лице. Євреї надто ідеалізували давнину.
Перехід до цивілізації.
У 5-4 тис. до н.е. населення потрапило під вплив Єгипту і Месопотамії.
У 3 тис. до н.е. в Східному Середземномор’ї з’явилися перші торгові центри – Бібл, Угарит, Тір, Сідон, Ебла, Алалах. Згодом вони почали перетворюватися на міста-державами з храмами та царськими палацами.
У 2 тис. до н.е. розпочалися внутрішні чвари між містами.
Населення складалося з купців, воїнів, селян-общинників, ремісників і залежних робітників. Відолмо, що в Угариті у ІІ тис. до н.е. існувало 3 групи населення: вільні общинники, царедворці, дрібні царські службовці та раби.
Фінікія та Сирія у І тис. до н.е.
На цей час припадає розквіт східносередземноморської цивілізації. Причини: залізний вік, послаблення Єгипту і ще не посилення Ассирії. Фінікійці віддавали перевагу посередницькій торгівлі побудували найсучасніший для того часу військово-морський флот. За його допомогою вони монополізували всю торгівлю. Окрім цього фінікійці займалися і піратством. Разом з тим, фінікійці викрадали людей з метою їх подальшого продажу в рабство.
Перенаселення фінікійців, боротьба із ними філістимлян призвела до фінікійської колонізації. Засновані ними колонії чи факторії нерідко ставали містами, де основний вплив мали фінікійці, а їм підпорядковувалося місцеве населення. Найвідомішою колонією став Карфаген. Колонії виникали із 12 ст. до н.е. тому – Кіпр, Північна Африка, Піринейський півострів та береги Англії. Колонізація була припинена в 2 ст. до н.е. за Риму, коли останній знищив Карфаген.
Карфаген
Перетворився на одну із наймогутніших держав Середземномор’я. Його заснувала група вихідців із Тіру, що були в опозиції до місцевого царя. Їх очолювала сестра царя Еліса, що стала царицею Карфагену. Відбулося це наприкінці 12 ст. до н.е. Займалися посередницькою торгівлею але із часом перетворився на провідний торгівельний центр Середземномор’я, залишивши свою метрополію Тір далеко позаду. До 7 ст. тому він настільки зміцнів, що почав претендувати на коль гегемона у Фінікії. Це викликало рішучий спротив у греків.
До сер. 5 ст. до н. е. підкорив сучасний Туніс і Алжир, південь Іспанії, північне узбережжя Африки, Сардинію, фінікійські міста на заході Сицилії. Ядром був Карфаген, де мешкало 200 тис. населення. Колонії Карфагена були частково самоуправними. На відміну від фінікійських міст держав, Карфаген був полісом античного типу. Він був республікою, де керували народні збори, хоч а реальну владу мали олігархічні ради, що складалися із патриціїв.
У 4 ст. до н.е. воював із греками за Сицилію, а далі із Римом. Вів із ним 3 війни і після третьої перестав існувати у 146 р. до н.е.
В основі експорту – пурпурова фарба і виробництво скла. Найважчу роботу виконували раби-іноземці. Купували останніх та викрадали під час піратства. На чолі держав стояли царі але їх влада не була абсолютною.
Наприкінці 2 тис. до н.е. політичне лідерство перебрав на себе Тір, що поширив свою владу і на Сідон. Тіро-сідонське царство розквітло в 10 ст. до н.е. за царя Хірама. Фінікійці ні з ким не воювали, а віддавали перевагу торгівлі і піратству. Поступово торговці почали перетворюватися на місцевих князьків від яких залежала доля міст.
Фінікійці жили поряд із могутнішими сусідами і часто сплачували данину останнім – Єгипту, Ассирії, Перській державі. В 63 р. до н.е. стали римською провінцією, а згодом розчинилися серед сирійської людності.
У континентальній Сирії політичне лідерство належало в І тис. до н.е. Дамаску. Однак в 732 р. до н.е. ассирійці зруйнували Дамаське царство і перетворили на частину своєї імперії.
Палестина в І тис. до н.е.
Згідно з старозавітною традицією стародавні євреї до приходу в країну ханаан потрапили зі своїми козами, вівцями та віслюками до Єгипту. Там їх число збільшувалося і звідти вони були змушені втікати бо фараони обмежували їх господарськими роботами. Цю втечу організував Мойсей, ім’я якого означає вождь. На горі Сінай вони уклали із Богом договір, за яким він їх візьме під свою опіку, а натомість прагне щоб вони всю свою віру і любов віддавали лише йому. Проте, їм набридло вести розмірене життя і їх покарали 20 річним блуканням по Пустелі, перш ніж вони потрапили до землі обітованої – Палестини.
Єгипетські джерела жодним чином не згадують про євреїв. Безпорадні і археологічні знахідки. Тому історики припускають, що до Єгипту могли потрапити лише окремі єврейські племена. Церковні автори відносять перебування євреїв у Єгипті до 15-13 ст. до н.е.
До поселення в Палестині євреї складали собою 12 ворогуючих племен, кожен зі своєю долею. Поселившись у Палестині євреї запозичили землеробську культуру і торгові традиції ханаанейців. Останні єврейські вожді-судді були також жрецями, що почали передавати свою владу у спадок. Єврейські коліна (племена) часто ворогували між собою але врешті-решт об’єдналися в 11 ст. до н.е.
Держава Давида і Соломона.
Першу загальноєврейську державу створив цар Саул (згідно Біблії), якого помазав на царство верховний жрець і суддя Самуїл. Саул скликав військове ополчення для боротьби з філістимлянами (останні виставили Голіафа, євреї Давида). Останній жбурнув камінь в Голіафа і переміг його. Філістимляни почали тікати. Так було утворено Ізраїльсько-Іудейське царство, що об’єднало усі єврейські коліна.
Проти Саула повстав Давид і почав царювати. В 995 р. тому він оволодів Єрусалимом і зробив його столицею своєї держави. Він приєднав гору Сіон і відтоді Єрусалим і Сіон – духовні центри єврейства. Він поділив країну на адміністративні округи, здійснив перепис населення щоб збирати податки. Поєднав із племінним єврейським культом Яхве, ханаанейські культи, повернув ковчег заповіту, що його вкрали філістимляни (скриня, що була за віруваннями євреїв місце де поселився їх Бог). Давид створив народне ополчення, куди набирав іноземців – останні за службу отримували землю і поселялися в Палестині.
Після Давида трон успадкував його молодший син Соломон. Останній у боротьбі за владу вбив рідного брата. Держава досягла вершин могутності. Віз зробив Єрусалим і духовною і політичною столицею єврейства. Він спорудив флот, що відправлявся із фінікійцями за золотом і екзотичними товарами.
Зріс авторитет держави. Він одружився із дочкою єгипетського фараона Шешонка. До нього прибули із Аравії цариця Сава. Вона із ним спілкувалася, а потім написала пророцтва цариці Савської, які нібито збуваються.
Біблія зображує Соломона мудрим і розважливим правителем проте історичний Соломон був трохи інакшим. Насправді він купався у золоті, транжирив гроші, мав величезний гарем. Щороку його оточення з’їдало 12 млн літрів борошна, 11 тисяч голів ВРХ і 37 тис. дрібної. Він поділив країну на 12 округів, які мали годувати царський двір. Після смерті Соломона його держава почала розпадатися на Ізраїль та Іудею, що почали ворогувати між собою. Відбулося це у 875 р. до н.е.
Євреї після загибелі Ізраїльсько-Іудейського царства.
Включалися в міжнародну торгівлю, були ткачами, гончарами. Торговим еквівалентом виступало срібло. Поступово відбувалося зростання чисельності Палестини. Хоча, міста були по кілька тисяч. В Єрусалимі – 10 тис. населення.
Основу суспільства становив батьківський рід. Склався мінорат – монопольне право молодшого сина на спадок батька. Із патріархальних родів складалися коліна. Існувало також рабовласництво.
Окремим суспільним прошарком було жрецтво, яке складалося із священників і левітів, що становили 12 коліно – леві (для них збирали податки і вони не мали майна). Сім’я була патріархальною. Жінка повністю безправна (Не жадай дому ближнього свого і жінки ближнього свого і майна його і так далі) – 10 біблійна заповідь. Смерть від жіночої руки вважалася найбільшої ганьбою. У враннішній молитві єврей дякував, що Бог не створив його твариною чи жінкою.
Рух пророків. Реформи Іосії.
Староєврейських пророків часом називають першими соціалістами бо вони виступали за справедливе суспільство. Вони виступали за перехід до монотеїзму. Вони вважали, що порятунок євреїв можливий лише за побудолви світової єврейської держави.
В 586 р. до н.е. відбулася політична катастрофа євреїв (знищення військами Навуходоносора ІІ Єрусалиму та «вавилонський полон» євреїв).
В 621 р. до н.е. іудейський цар Іосій обнародував «Второзаконня» – остання книга «П’ятикнижжя Мойсея». На релігійній основі регламентувався спосіб життя євреїв (обмежувало лихварство і боргову кабалу). Єврея можна було тримати в борговій кабалі 6 років, а потім варто було відпустити і наділити усім необхідним для життя.
Під іноземним пануванням.
У 722 р. до н.е. Саргон ІІ полонив царя Іонію і переселив 10 із 12 колін у найгірші райони Північної Месопотамії. Прихідці злилися із євреями і утворили народ самарян (не змогли до кінця злитися із єврейським населенням).
У 6 ст. тому Іудея стала провінцією Нововавилонського царства і Навухлдоносор ІІ переселив 10 тис. євреїв туди – вавилонський полон євреїв тривав 50 років. Перська держава відпустила євреїв і відпустила їх відбудовувати Єрусалим. Поступово іудаїзм ставав основною релігією.
