Феномен жіночої прози останні два десятиліття є доволі привабливим об’єктом для критичних рефлексій, літературознавчих студій і звичайного читацького інтересу. Не можна стверджувати, що жіноча творчість завжди перебувала на марґіналіях літературного процесу, проте активне зацікавлення нею в різних аспектах спостерігається в період глобальної трансформації культурних процесів у незалежній Україні. Щороку в літературному просторі з’являються нові й доволі оригінальні письменниці, серед яких – випускниці філологічних факультетів, журналістки, представниці культурної й політичної сфер. Така ситуація пояснюється загальною тенденцією емансипації суспільної свідомості, апробацією маркетингових стратегій у галузі українського книговидавництва, розкриттям можливостей жіночої професійної самореалізації.
У сучасній українській жіночій прозі актуалізовано проблеми ґендерної ідентичності, заборонена сексуальна й національна проблематика, здійснена спроба реконструкції національної світоглядної парадиґми. Ці тексти приваблюють надзвичайною відвертістю, інтимністю, автобіографічними образами, новаторськими принципами осмислення існування. Жіноча проза ХХ століття органічно вписується в контекст проектів формування громадянського суспільства на засадах толерантного культурного діалогу і у зв’язку з цим виявляє потужні ідеологічні потенції, сутність яких зрозуміла в світлі новітніх методологій аналізу стану культури.
Сучасна жіноча проза представлена творами яскравих і оригінальних авторок. Вона різножанрова й полістилістична. У світоглядному плані ці тексти єднає принцип репрезентації жіночої суб’єктивності (хоча автобіографічний образ автора не завжди акцентований), прагнення реорганізувати модель патріархального суспільства із його комплексами, фобіями й стереотипами, виявити глибинні механізми істинності людського існування. Особливо цікавими творами, у яких порушується означена проблематика, є твори О. Забужко, М. Матіос, Г. Пагутяк, Є. Кононенко, Н. Сняданко.
С. Філоненко зазначає, що термін «жіноча література» є досить проблематичним, оскільки саме його існування випливає з питання про те, чи означує стать літературну творчість. У працях багатьох дослідників (як і у висловлюваннях самих письменниць ) звучить думка про неможливість поділу літератури за статевою ознакою. Типовою в цьому випадку є пропозиція поділяти літературу на «добру» й «погану», а не на «чоловічу» й «жіночу». Причиною неприйняття терміну «жіноча проза» є насамперед традиційно закріплене в патріархальній культурі значення «жіночості» як «меншовартості».
У руслі української жіночої прози спостерігається тенденція поколіннєвого розшарування текстів, яка реалізується в розмаїтті світоглядних систем і психологічних типів авторства. Розвиток інтелектуального письма простежується у прозі О. Забужко, Н. Зборовської, С. Майданської, Г. Пагутяк. За стилістичними тенденціями ці тексти наближені до європейського жіночого екзистенціального роману. Авторефлексивне письмо Т. Малярчук, Н. Сняданко, І. Карпи засвідчує процес пошуку ідентичності новим літературним поколінням, самоаналіз і перспективи розвитку жіночої прози в наступні кілька десятиліть. Динамізм сюжетного розвитку, карколомність інтриги, політичні й соціальні алюзії – ознаки вправного оволодіння жанрами масової літератури. Це дає можливість сучасному читачеві обрати автора й твір відповідно до власних культурних горизонтів.
«Жіноче письмо» в українській науці про літературу та літературній критиці з’являється порівняно недавно з початком ґрунтовних досліджень феміністичної літературної традиції у 90-х роках минулого століття. Вивченнями проблем жіночого письма плідно займаються українські дослідники В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, М. Кривенко, С. Павличко, Л. Таран та інші науковці та письменники, які розглядають поняття жіночого письма не тільки як наслідок теоретичних концепцій, але й як результат розвитку певної літературної практики.
Отже, індивідуально-авторські картини світу письменниць, виявляють типологічну схожість передусім у тенденції пошуку аксіологічних координат, у межах яких можливе винайдення певних ідей, які б протидіяли всезагальному хаосу в ситуації помежів’я віків.
